| ТОП-100 найвпливовіших осіб Львівщини 2017 рік | |
переглянути
|
| Газета №35 (55) / 2014 | |
переглянути
|
|
Любити з далека | | Суспільство | 15-03-2011, 11:25 |  20  5473 |
|  Любити батьківщину самовідданою, всепоглинаючою любов’ю та мріяти за першої-ліпшої нагоди поїхати жити, чи хоча б працювати, за кордон. Таке єднання протирічь давно стало звичним для кожного українця. Українці знають – Україну краще любити здалека.
За кордоном проживає близько 20 мільйонів українців. Біля 7 мільйонів знаходиться на заробітках. В самій Україні за роки незалежности з 52 мільйонів залишилось 46. 6 мільйонів – величезні людські втрати. І все це на тлі зруйнованих заводів та знищеної інфраструктури.
У нас війна? Нас захопили? Йде запекла партизанська боротьба? Ні, просто ми не вважаємо цю замлю своєю. Ми не народ, ми навіть не населення, ми окупанти власної землі. Наша любов до неї показова. Історично склалося так, що ми спочатку скорилися, а потім змирилися з цим.
«Патріоти» обуряться, почувши таке твердження. Відразу буде наведений аргумент: «А як же тисячі героїв, які гинули у боротьбі за нашу країну? Хіба вони не вважали цю землю своєю? Хіба вони не любили Україну? Хіба вони скорилися?»
Тут мені не буде як заперечити. Тисячі патріотів були...тисячі, з мільйонів. З мільйонів тих, хто пристосувався, промовчав. Нас підкорювали багато разів і ми звикли до цього. Звикли настільки, що стали вважати себе гостями на власній землі.
Саме так подумав я, шукаючи відповідь на запитання, чому ми так погано живемо.
Польща, Австро-Угорщина, Росія, СРСР... Ми не змогли протистояти цим імперіям і вони проковтнули нас.
США нічого не змогли зробити з крихітною Кубою, бо проти них був народ.
Багатонаціональний Афганістан був під владою багатьох імперій, але партизанська війна там ніколи не припинялась.
Ми отримали свою незалежність малою кров’ю, тому, напевно і не навчились її цінити.
У 1991 році це сталося, можна сказати випадково. Союз розвалився і ми залишились самі по собі. Згадані патріоти до цієї перемоги не мають жодного стосунку. Українська комуністична партійна еліта вирішила відділитись від помираючої імперії не з патріотичних міркуваннь, а тому, що так простіше було красти. Не треба було ні перед ким звітуватись. Оформили це гарно, з виконанням нового гімну та підняттям національного прапору.
Треба доводити, що ті, хто став коло керма новоутвореної незалежної держави вкрали в неї все, до чого змогли дотягнутись? Ви знаєте відповідь. Це не вимагає доведення. Звичайно, були і справжні патріоти, наприклад - В’ячеслав Чорновіл, який невдовзі трагічно загинув у автомобільній катастрофі. Так сталося...
Ті хто крав, не вважали цю країну своєю. Стане людина красти в себе ж в домі? Ні. Бо це безглуздо. В чужих – чому б і ні, особливо, якщо щось погано лежить. Ми бачили що крадуть? Бачили. Зупинили? Замість того, щоб зупиняти, кинулися красти те, що інші на встигли поцупити. Думаєте це зараз таке віяння з’явилося? Скоріш за все ні. Так склалося історично. Россія вважала Україну своєю, і ми змирились з цим і крали на своїй землі, але, ніби-то в Россії. В Австро-Угорській імперії та Польщі і чути не хотіли про незалежну Україну. Все наше вони вважали своїм. Нам не вистачало сили забрати в них загарбане і ми стали красти в них своє. СРСР... Як ми крали у Країни Рад! Святе діло, відікрасти відібране!
Так і звикли. Звикли настільки, що стали красти в самих себе. І досі крадемо.
Варто комусь дорватись до влади, і він починає «пакуватись». Так вчиняють лише окупанти, причому, окупанти, які розуміють, надовго вони тут не затримаються.
Для того, щоб хоч якось виправдати свої крадіжки, ми поділили Україну на Схід і Захід, донецьких та бандерівців, москалів та рагулів.
Коли при владі були «демократи» на чолі з Ющенко, крали, щоб Януковичу не дісталося. Зараз крадуть, щоб «бандери» не переїдали, або, щоб донецьким не дісталося.
Щоправда, такі виправдання потрібні тільки мілким злодіям від влади, щоб приховати свої діяння за ідеологією. Великодержавні злодії цих ширм не потребують. Погляньте лишень, на наш парламент. Ющенко, Янукович – наплювати, лише б при кориті залишитись.
Все ж таки, яка багата в нас держава! Скільки її не грабували, а і надалі щось лишається. Скільки ж ті «кляті москалі» та комуняки набудували, що ми такі розумні, за 20 років незалежності (від чого, правда, від здорового глузду?) не створивши самі нічого, не змогли все, що вони зробили, розікрасти остаточно!!!
Не було б нічого, пішли б народні депутати на перевиборі і тихенько розповзлися б по своїх кутках, крадене переварювати. Не спішать, от і добре, значить є ще в Україна щось неподілене. Землю не всю поділили, податок на дощ не ввели. Нічого, до нових виборів буде повний порядок!
З такою світоглядною філософією ми довго не протягнемо. І немає чого надіятись на Росію чи Європу. Там прекрасно розуміють, якщо нас прийняти, так ми ж тоді не в себе, а в них красти будемо. І робити ми це будемо з ще більшим завзяттям!
Звичайно, аргументи, які я наводив, дещо надумані. Перейду до залізобетонних аргументів. У 2008 році я заснував у Львові першу безкоштовну спортивну секцію Громадської мережі соціальних спортивних залів для дітей сиріт та дітей з малозабезпечених сімей. В нас не було ніякого спортивного інвентаря. Протягом року я звертався до представників різних політичних сил та просто багатих галичан шукаючи 5000 гривень на гімнастичні мати та найпростіше спортивне обладнання. Ніхто з велимишановних патріотів не дав ні копійки. Ні чиновники, ні політики не звертали на мої прохання уваги.
Я ж не для себе просив. Для наших, українських дітей! Байдуже. Був випадок, коли я застав групу львівських депутатів у кафе, за вечерею. Звичайно, користаючись з нагоди, почав розповідати про секцію.
«Друже, які гроші, криза у всіх», - відповіли мені. А за деякий час цим панам принесли рахунок на 6000 гривень. Вартувало їм не повечеряти один раз і більше як 40 дітей змогли б займатись спортом. Наших дітей, українських, не за далекого Зімбабве.
Діти наше майбутнє. Виходить що варіант свого майбутнього в цій країні вони не розглядають. Чи не вважають цю країну своєю?
Щоправда є і винятки. Секції все ж таки допомогли двоє людей – молодий програміст, що випадково почув про секцію та українець з далекого міста Сургут - Володимир Трохимович Самборський, який прочитав про секцію в інтернеті. Він прислав набагато більше ніж я просив. Грошей вистачило щоб повністю укомплеткувати секцію інвентарем.
Чому місцеві політики та товстосуми проігнорували прохання, а людина з іншого кінця континенту відгукнулася? Тому, що Самборський справжній патріот, а ці ні.
Напрошується питання, чому ж цей справжній патріот не приїде сюди, в Україну, і не почне її розбудовувати. Для того, щоб відповісти на це питання, треба трохи розповісти про Володимира Самборського.
Володимир Трохимович Самборський, приїхав до Сургуту в 60-х рока ХХ століття, з українського міста Самбір з пустими кишенями. Єдиним багатством Володимира Самборського був диплом нафтового технікума, який він закінчив у Дрогобичі.
В Сургуті Володимир Самборський пройшов шлях від помічника дизеліста до власника Сургутского торгово-промислового дому. Самборський збудував лікувально-оздоровчий центр, міні-готель та нафтопереробний завод, через рік закінчиться будівництво ще одного 12-ти поверхового готелю і 17-ти поверхового житлового будинку. В планах – будівництво першого логістичного центру у Ханти-Мансійському автономному окрузі, є ще декілька перспективних проектів. Пан Володимир активно займається політикою: він був одним із засновників федеральної партії «Союз людей за освіту та науку» (СЛОН), багато разів виступав з законодавчими ініціативами регіонального та федерального характеру, мета яких - підтримати малий бізнес, полегшити соціальні проблеми, сприяти зміцненню громадського контролю над владою. Володимир Трохимович неодноразово брав участь в виборчих кампаніях різного рівня, а на попередніх виборах мера Сургута посів друге місце.
З 1998 по 2002 рік він очолював УНКА - Українську національно-культурну автономію м. Сургута. На свої гроші відремонтував приміщення українського центру, для музично обдарованих дітей , купив шість бандур, для хору – національне вбрання.
Здавалося б, з такими талантами та в Україну! Що він у чужій Росії робить?
А виявляється, тут, на Україні, ні його таланти, ні капітал не потрібні!
От слова самого Самборського: «Коли я став відносно заможною людиною, то спробував повернутись з заробленими грошима в Україну. Я два роки намагався розпочати бізнес у своєму рідному місті – Самборі. Купив маленьке кафе... Півтора року мене обкрадали під час реконструкції його в ресторан і коли, врешті-решт, ми відкрилися, через півроку я вивів його на нульовий баланс, а потім продав і був невимовно щасливий, тому що позбувся проблеми! Бізнес, який робиться на Україні, грунтується на безумовній і абсолютній перевазі чиновника. Там треба весь час платити хабарі. Тому бізнес на Західній Україні - це такий самий нонсенс, як еколог в нафтовій компанії».
Незважаючи на це Володимир не затаїв на батьківщину образи і продовжує нам допомагати. Він заснував благодійницький фонд який здійснював до 2005 року проект «Моя Україно». Сенс проекту у тому, що російськомовні діти пишуть твори українською мовою, на тему: «Моя Україно». Потім незалежне журі оцінює ці твори, приховані під шифрами, без імен і прізвищ, читає, вивчає і присуджує перше, два других, а також три третіх місця. Крім того, присуджує перше місце вчительці, яка викладає українську мову в російській школі. Переможці отримують грошові премії. Цей проект, на думку Володимира Трохимовича є дуже важливим з точки зору політичного, психологічного, емоційного та патріотичного виховання російськомовних дітей в дусі любові до своєї Батьківщини - України.
Самборський побудував у Сургуту пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченко, і він є єдиний з нині живучих у світі 50 мільйонів українців, що за свої гроші поставив пам’ятник великому українському поетові у Сургуті. До речі, у Росії всього три таких пам’ятника: у Москві, у Санкт-Петербурзі і, власне у Сургуті, де проживає близько 40.000 українців. Самборський також профінансував створення нового погруддя геніального О.С. Пушкіна, що знаходилось на російському культурному центрі у Львові і було двічі розбите невідомими (?) вандалами.
Завдяки йому мережа безкоштовних спортивних залів у Львові виросла до трьох секцій, де тренується близько 100 дітей. Нещодавно ці діти знову отримали від Володимира Трохимовича значну матеріальну допомогу. Багато років пан Володимир надає фінансову допомогу дитячому реабілітаційному центру в м. Одесі, де безкоштовно лікують дітей з страшним захворюванням – ДЦП! Цей центр створив і очолює легендарна особа – Борис Давидович Літвак – Герой України! Володимир Трохимович фінансує придбання матеріалів та обладнання для авіамоторного гуртка в будинку технічної творчості дітей в своєму рідному Самборі, за його гроші було придбане національне вбрання для жіночого хору в м. Самборі, він давав гроші на будівництво храмів в Росії і Україні, і т.д. і т.п.
Зараз Володимир Самборський опрацьовує можливість зведення пам’ятника святому Павлу Конюшкевичу Самбірському, уродженцю міста Самбір, який у
1758 році став митрополитом Тобольським а у 1984 році був канонізований як православний святий. Пропозиція поставити монумент надійшла від отця Олександра (Швеця), настоятеля храму Іоана Хрестителя у м. Самбір. Найбільша його мрія – сприяти поверненню мощів Св. Павла Конюшкевича Самбірського на батьківщину – в Самбір. Володимир Самборський бажав би поставити два пам’ятники, у Самборі та Сургуті. Таким чином він хоче вшанувати пам’ять всіх українців, які відіграли видатну роль в історії Росії, освоєнні та розвитку Сибіру.
За підвищення авторитету України на міжнародних теренах Володимир Самборський нагороджений державною нагородою – Орденом за заслуги!
Можна ще довго розказувати про його благодійницьку, культурологічну та патріотичну діяльність, але на останок моєї розповіді про цю незвичайну, неординарну людину хочу сказати, що свою головну резиденцію в далекому сибірському Сургуті він назвав іменем рідного Самбора! Вночі, на фасаді будинку, яскраво горять синьо-жовті букви – «САМБОР»!
Оце і є дійсна, а не сорочко-вишиванково-вусо-оселедочна любов до України!
Це життя і вчинки дійсного, а не пустобазікуючого патріота! Патріота, який Україні непотрібен!
От вам відповідь, на питання, чому 27 мільйонів українців, як і Самборський, зараз за кордоном. Не потрібні вони тут. І таланти їх не потрібні. Варто їм з’явитись в нас з заробленими грошами, як їх відразу починають скубти. Про це ще канадський українець-мультимільйонер П. Яцик писав у далекому 1995 році: «Не дам більше ані цента на Україну! Бо вкрадуть!» і відкрив мережу шкіл для талановитих дітей у…Канаді!
До речі, повертаючись до випадку з знищеним Пушкіним. Хто розбив цей бюст? Патріот? Давайте розберемось. Розбивав він пам’ятник на будинку, який знаходиться в українському місті, яке, в свою чергу, розташоване в незалежній Україні. Виходить сам своє майно нищив? Отже, він або божевільний, або не вважає цю землю своєю. Маємо ще один доказ.
Українці вимирають на батьківщині та тікають з рідної землі, і так буде продовжуватись, доки ми не навчимося вважати Україну своєю.
Очікуючи на це прозріння я тішуся, що немає такої технології, щоб сонце поділити і повітря вкрасти. Хоч щось нашим дітям залишиться.
Шанс на виживання в України є. Є поки живуть такі люди, як Володимир Самборський. | | |
|
|
|
|
|
|
Діловий світ
