Війна стосується нас усіх. Майбутній Донбас, за який варто поборотися, - Юрій Кужелюк | Пряма мова | 05-06-2018, 16:32 | 0 491 |
| Війна вже йде п’ятий рік. Ми звикли до цього. Забули той липкий страх навесні 2014-го року, коли кожен день зранку з острахом бігли до телевізора, чи Інтернету з одним запитанням: «Напав вночі, чи ще ні?», - так висловлюється про війну Юрій КУЖЕЛЮК, голова фракції "Громадянська позиція" у Львівській міській раді, депутат Львівської міської ради 7-го скликання.
- А зараз війна десь там далеко і нас це не стосується. А для морального оправдання придумали тезу: «От, як вони сюди прийдуть, тоді ми їм покажемо!» Звикли до щоденних повідомлень штабу АТО. Кількість обстрілів, вбиті, поранені. Суха статистика. Адже у нас інші турботи. Саакашвілі, Савченко, хто де і що вкрав. Корупціонери, антикорупціонери, - висловлює свою позицію Юрій Кужелюк. Подаємо пряму мову депутата від "Громадянської позиції про враження від поїздки у зону АТО, опубліковану на інформаційному порталі депутатів Львівської міської ради: "Одні крадуть, інші так хочуть, аж пищать. Ситник, Холодницький, хто, де, кого прослуховує? Сонми політологів експертів, постійна істерика з телеекрану. Професійні протестувальники в камуфляжах проти всіх і всього на вулицях. Незалежна преса, яка починає брати коментарі у Портнова, Медведчука та інших. Аякже, свобода слова, альтернативна думка. Скоро і Януковича з Азіровим побачимо на екранах. Адже ми вже з’ясували, що стріляв Майдан, а бідний «Беркут» змушений був захищатися. Тому посадити треба Бубенчика. І з’ясував це славний Горбатюк. Так, той самий Горбатюк, якого так підтримує громадськість. Ще трохи і Януковича з Захарченком виправдає. Просто такий-сякий Луценко у Горбатюка прокурорів забрав, а то вже б вже масово йшли арешти учасників Майдану. Поневолі задумуєшся, коли випускали Садовника та інших, чи це суд поганий, чи то обвинувачення специфічно складені.
А сувора правда така, що весь цей бедлам можливий лише завдяки тим «пацанам», які за 1200 км тримають фронт і про яких так не хочеться згадувати. Особливо, якщо сам закосив від армії, або мама чи жінка занесла хабара воєнкому. А що, коли боротися з корупцією, то тут на всі сто. Дивись і діляночка землі з’явиться і хатка на ній виросте. А як прийде повістка – ось вам довідка про інвалідність. Адже війна – це не головне. Проте слід пам’ятати, коли б оці «пацани», не дай бог, послухали б пройдисвітів, які закликають кидати фронт і йти на Київ, то все закінчилось би дуже швидко. Це вже було сто років тому. Пишу для того, щоб підкреслити – у воюючій країні нема головнішого завдання ніж здобути перемогу, нема більш почесного і шанованого звання, як СОЛДАТ. А той хто говорить інакше – негідник і провокатор, у які шати він би не рядився. І про оцього солдата ми повинні постійно пам’ятати, адже лише йому ми завдячуємо нашому спокійному життю. Навіть постійно скиглити за кавою про те, яка кругом біда, ми можемо лише завдяки цьому далекому від нас солдату. Переконатись в цьому дуже просто. Треба назбирати всякої всячини, завантажити бусика і проїхатися вздовж лінії фронту. Там попадеш в цілком інший світ і зрозумієш, як дійсно виглядає біда і ціну цій всій бурній діяльності, яка нуртує в тилу.
Наша 5-ти денна поїздка на фронт відбулася на Вербну неділю. Їхали трьома бусиками, завантаженими по зав’язку. З міської ради були ми з Ігорем Ванем. Маршрут пролягав від Маріуполя вздовж лінії фронту аж до Трьохізбенки на Луганщині. Загалом 3500 км. Відвідали Широкине, яке обороняє морська піхота, Павлопіль та Сартану. Якщо в Сартані та Павлополі є жителі, то Широкине зруйноване повністю.
Подібне бачив лише в Пісках. Жодного цілого будинку. Залишили хлопцям подарунки, побили вербою і далі на Волноваху до батальйону спецпризначення «Львів, де ночуємо. Наступні фронтові міста – Мар’їнка, Красногорівка, Адіївка і нарешті Торецьк. Окрім Збройних Сил заїжджали до «Правого сектора», який активно воює.
Взагалі нас скрізь попереджали, щоб не ходили на видноті, адже окрім нічних обстрілів війна переросла у снайперську, тобто ніде протягом доби не можеш чути себе у безпеці.
В Торецьку познайомилися з унікальною людиною, вчителькою, уродженкою Росії, яка від самого визволення почала проводити проукраїнську діяльність серед місцевого населення, яке у свій час масово бігало на референдум. Ідентифікує себе, як Галина Гестапівна, її хата є центром волонтерської допомоги Збройним Силам, масово пече пиріжки солдатам і розвозить по позиціях. Безперервно тролить вату, тому і Галина Гестапівна. І це у віці 60 років, до відома наших молодих «активістів».
Далі Світлодарська дуга, Бахмут і Трьохізбенка. Тут крайня точка подорожі, вивантажуємо всі подарунки, б’ємо хлопців вербою. Вони показують нам капличку, яку збудували, адже на фронті невіруючих нема.
Їмо з хлопцями суп та кашу, п’ємо чай і прощаємося. Найвищий час додому, адже попереду 1400 км. Наостанок звучать вже звичні слова: «Дякуємо за все, що привезли, але найбільше за те, що приїхали. Ніби домом повіяло!» Після таких слів приймаєш рішення, що треба буде поїхати ще.
Взагалі, поїздивши по лінії фронту, бачиш все далеко не так, як воно видається з телевізора, або від фейсбучних полководців. Ось і ми по дорозі з Трьохізбенки вивозили з села Борове двох пенсіонерів, які там прожили все життя. Допомагали армії. Все було біль-менш, поки в селі стояли військові. Як їх звідти вивели, життя не дають односельці. І це на українській території, при українській владі. Уявляєте, у віці поза шістдесят кинути господарство і їхати на другий кінець України, в Мостиський район. Фактично у невідомість.
Така психологія більшості місцевих з нашої сторони, а що говорити про тих, хто з іншої. А як розпинаюся різні правозахисники та інші мудрагелі, в тому числі з Верховної ради: «Там наші люди, як можна…». До речі інформація для жалісливих. Ті бідні і нещасні, що залишилися там, отримують пенсію від сепарів, тобто від Росії, масово їдуть на нашу сторону і отримують пенсію тут. Заодно і гуманітарку, яку туди регулярно возять. А потім розказують про розіп’ятих хлопчиків і клянуть Україну. А ми все: « Там наші громадяни, там наші громадяни…» До яких пір жуватимемо соплі за колаборантами, вибачте за грубість? До речі, в Трьохізбенці ми випадково повернули не на ту дорогу і виїхали прямо на берег Сіверського Дінця, на другій стороні якого вже стоять сепари. Повезло, що на той момент там нікого не було зі зброєю, бо волонтери викликають особливу ненависть. І ніхто з місцевих не зупинив і не сказав «Туди не можна!»
Ще одна історія з останньої поїздки. Дівчина, 23 роки, родом з Донецька. Колишній снайпер з «Правого сектора» попала в полон, де провела пів року. Що там пережила не буду уточняти, можна здогадатися. Якось її звідти витягнули. Живе в селищі з іншою біженкою з Донецька, Оленою. Допомагають Збройним Силам. Пів року не може отримати паспорт. Наша міграційна служба пропонує їхати за довідками в Донецьк. Нормально, правда???
Поїздка взагалі була схожою на попередні, за винятком того, що вперше був на південному напрямку фронту. Частини ЗСУ, Нацгвардія, добровольці, різні життєві історії, місцеві патріоти дійсно з Великої букви, все як завжди. Проте це інший світ – жорсткий, але не такий цинічний і підступний. Просто тут ми, а там – вони. Зрозуміймо це. Пам’ятаймо про солдата і допомагаймо йому. Бо спочатку перемога, а потім все останнє. Адже війна іде не за Порошенка і олігархів, як це говорять деякі «мудрагелі» а за нас і наше буття. Бо як прийдуть сюди, то буде пізно.
І нарешті про веселіше. Відвідали дитячий будинок в Маріуполі, Діти дуже раді військовим. Один хлопчик, у якого загинули батьки під час артобстрілу, каже що хоче бути спецназівцем і захищати місто від росіян. Подивіться на ці відкриті обличчя. Ось майбутній Донбас, за який варто поборотися". | | |
|